Новости

КЕРІВНИКИ НОВОЇ ГЕНЕРАЦІЇ. ЯКИЙ ЖЕ ВІН, ВАСИЛЬ БОГДАНЦЕВ?

759

Минуло трохи більше пів року, як головою Єланецької райдержадміністрації був призначений працювати Василь Васильович Богданцев. Сухі анкетні дані з біографії розповідають хіба що про кар’єрний злет першого керівника району, але більшість жителів району бажала б знати його і як посадовця, і як людину. Адже спершу, як піти зі своїми проблемами до керівника, кожен з нас обов’язково поцікавиться у сусіда чи знайомого: Хто це за людина? Чи варто перед нею відкривати свою душу, ділитися наболілим, просити поради чи допомоги? Головне, що ми хочемо відчути від посадовця, – це спів розуміння. Якщо воно є, то будь-яка проблема вирішиться миттєво. Якщо нема – то підемо з кабінету розчарованими і ображеними не тільки на цього керівника, а й на самого Президента, народних депутатів і на весь білий світ. Тому й воліємо знати: Хто він по життю? Яким духом живе і дихає? Яким бачить цей білий світ і себе у ньому?

Він народився 23 серпня 1978 року у селі Братолюбівка. Тоді це було мальовниче село, а колгосп «Дружба» впевнено виходив на передові рубежі в районі. У 1991 році головою колгоспу працював мудрий і далекоглядний керівник Станіслав Іванович Свидро. Він запропонував мені, як журналісту, підготувати і написати історичний нарис про села Братолюбівку і Водяне, про колгосп «Дружбу» і його людей. Це була захоплююча ідея. І своєчасна. Адже мені пощастило поспілкуватися з живими свідками визначних подій: першими поселенцями, організаторами колгоспів, учасниками Великої Вітчизняної війни і взагалі цікавими людьми. У цій великій роботі неоціниму допомогу надавала директор Братолюбівської неповної середньої школи Любов Микитівна Богданцева – мама хлопчика Василя, який тоді вже ходив до 6-7 класу. Я його бачив: міцненький, гарненький з великим портфелем у руці. І вкрай цікавий… Він уважно слухав розповідь свого діда Івана Максимовича про легендарного Власа Постолова і свого прадіда Максима Богданцева, як вони з Єланця на волах валкою вирушили за щасливим життям аж до Казахстану, а у 1919 році повернулися назад, бо тут вже людям наділяли землі.

— Пам’ятаю, як зводили першу хату. Люди працювали толокою один поперед одного і таки зуміли оселити до зими у нових хатах всі багатодітні сім’ї. Не про себе думали, а про тих, кому скрутніше, кому необхідніше, — розповідав Іван Максимович. – Далекі подорожі, небезпечні пригоди нас об’єднали у одну сім’ю.

Хто знає, можливо, ота дитяча допитливість і напоумила Василя після закінчення школи піти навчатися до Новобузького педагогічного училища, а потім навчатися і у Миколаївському педінституті на історичному факультеті.

Працювати учителем повернувся у рідне село. Часи змінилися. Дамо коротеньку довідку:

При С.І.Свидру в селі було побудовано 4 км. асфальтованої дороги по центральній вулиці, заасфальтовано центральну площу. Дороги з твердим покриттям прокладено до всіх виробничих ділянок. Працювали будинок культури, дитячий садок, два продовольчих магазини, сучасна лазня, до якої приїздило все начальство з Єланця, новий пункт побутового обслуговування, відділення зв’язку. Виробничі об’єкти телефонізовано, також встановлено телефони у 25 житлових будинках. На всіх вулицях діяв водопровід, довжина якого 16,6 км. Зросла нова вулиця з чудовими котеджами. Невдовзі в село прийшов природній газ.

Цю райську ідилію, через недолугу економічну політику державних керівників, швидко почали руйнувати. Коли молодий учитель повернувся у рідне село, то змушений був прилаштовуватися до не менш спартанських умов, в яких довелося жити і працювати його предкам. На посаду учителя його зарахували у серпні, а зарплату живими грошима отримав аж у квітні. Довелося більше 8 місяців жити без копійки грошей. Але і мізерна зарплата сільського вчителя мало чим допомагала. Виручало підсобне господарство. Зрозуміло, що левова частка роботи біля худоби і птиці, на городі лежала на молодому голові сімейства.  Василь Васильович  впевнено каже:

— Дайте мені зараз три корови і я легко їх подою…

Що ж, доводилося бути і дояром, і будівельником, і майстром по ремонту побутової техніки. Він з тих чоловіків, які спроможні все робити власними руками.

Доречно згадати, що у Новобузькому педагогічному училищі він познайомився з майбутньою дружиною Тетяною Березуцькою. Кажуть, що справжні подружні пари записані на небі. В це легко повірити, коли побуваєте в сім’ї Богданцевих. Як і кожній сім’ї, їм довелося пережити всі наші побутові і життєві негаразди. Звичайно, виникали якісь непорозуміння, але завжди зважений, спокійний, впевнений в собі Василь Васильович ніколи не перегинав палиці у сімейних стосунках. Друг їхньої сім’ї мені розповів таку історію:

— Я завжди дивуюся, з якою повагою ставиться до своєї дружини Василь Васильович. Якось у нього запитав:

— Ви свою Тетяну постійно обожнюєте. Чому?

Він у відповідь посміхнувся і трохи загадково відповів:

— Жінка – це своєрідний сімейний кондиціонер, який встановлює морально-психологічний клімат у сімейній оселі. Як він працює, так ми і живемо. Тому і закладаю такі параметри, щоб нам усім жилося щасливо і психологічно комфортно.

Звичайно, це було сказано трохи жартома, але в цьому є частка правди, бо ж з досвіду знаємо, що добро повертається добром, а образа – образою. Спрацьовує Божа заповідь, відвічна істина: стався до кожної людини так, як би ти хотів, щоб вона ставилася до тебе.

Бо і сам Василь Васильович є ось таким кондиціонером, який створює навколо себе атмосферу довіри, спокою, заряджає на працю. Він ніколи не свариться, але має таке тверде слово, що не виконати завдання просто совість не дозволить.

Я згадав цю розповіть, коли випадково опинився в кабінеті Василя Васильовича в часи його роботи на посаді першого заступника голови райдержадміністрації під час особистого прийому громадян. З яким болем, з якими гнітючими проблемами заходили до нього люди. Здавалося, щоб їх вирішити знадобиться не тиждень і не один місяць. А вони вирішувалися тут же під час зустрічі у цьому ж кабінеті. У не дивно, що на прощання ті засмучені обличчя відвідувачів випромінювали задоволення, розуміння і радість.

Я не думаю, що працювати з людьми його навчили праці Зігмунда Фрейда чи Дейла Карнеги, з якими, звичайно, він добре знайомий, повага до людей – в його генах, в крові, від батька і матері, від діда і прадіда. Це те багатство, яке в книжках не придбаєш.

Він багато працює над собою. Часу для цього, як зажди замало, але Василь Васильович намагається викраїти його, щоб зустрітися з провідними науковцями області, відвідати музеї чи архіви, адже працює над кандидатською дисертацією з історії рідного краю, зокрема, над науковим обгрунтуванням перебування на Єланеччині Гайдамацької січі з центром в урочищі Армагакли. Не випадково він є підполковником (осавом) Громокліївського куріня Буго-Чорноморського коша, багато зробив для розбудови цього громадського осередку.

Коли я запитав Василя Васильовича, наскільки сьогодні важко «вибити» з керівника господарства чи з приватного підприємця кошти, скажімо, на облаштування дитячого садка, що, мабуть, доводиться ударити і кулаком об стіл? Він відповів:

— З радянського стилю керівництва залишився облудний постулат: чим більше бояться, тим більше поважають. Але, за всіма законами логіки і здорового глузду, це не так. Далеко не всі керівники, яких боялися, принесли людям добробут і краще життя. А, значить, своєї місії вони не виконали. Я взагалі відкинув авторитарний стиль керівництва. У розвинутих країнах світу такого стилю не знають. А ми прагнемо стати європейською країною… Мені один керівник похвалився: я, мовляв, тримав таку дисципліну, що як приходив на роботу, то від мене через вікно втікали. Це ж звичайне дикунство. Я його запитав: А чим ти допоміг працівнику? Чи забезпечив його робоче місце необхідною оргтехнікою? Чи поцікавився його сімейним життям? Чи допоміг влаштувати йому побут? Може, дав якусь пораду чи поділився досвідом? Він на мене дивився, вибачте, як на нові ворота.

Правду кажуть:  все тече, все змінюється. Наше життя також швидкоплинне. І сьогодні до влади прийшли інші керівники — люди нової генерації і сучасного мислення. У числі таких Василь Васильович Богданцев. Хтось скаже: у нас такий народ, що панькатися з ним не можна, на голову сядуть. І ці переконання вже пора викинути на смітник історії. Уже пів року на посаді голови райдержадміністрації працює В.В.Богданцев, але покажіть, хто там спробував сідати на голову? Таких нема. А якщо у когось і були такі спроби, то вони швидко передумали. Навпаки, до лідера району потягнулися люди. Як до магніту: прості селяни, керівники підприємств і організацій, спеціалісти різних рівней, фермери і підприємці… Погляньте, як закрутилася справа. Люди, які уміють і знають, як заробити копійку і куди її використати, створили громадську організвацію, яку назвали «Слово громади», і не шкодують вкладати на рахунок організації спонсорські, або назвемо їх, меценатські внески. Як то кажуть, з миру по нитці… І голові райдержадміністрації не треба застосовувати кулаки чи напружувати голосові звязки, щоб знайти кошти на ремонт того ж дитсадка. Люди самі добровільно дають гроші. Я цьому не повірив.

— А Ви зустріньтеся з цими людьми і все зрозумієте, — порекомендував Василь Васильович.

Їх багато, з усіма зустрітися важко. Це депутат обласної ради і керівник кількох передових сільгосппідриємств Юрій Кормишкін, керівник фермерського господарства «Вікторія-2007»  Микола Істраті, керівник сільгосппідприємства «Гарант» Олена Дуднікова, фермери Віталій Россохатий, Ігор Гавенко, Валерій Алхімов, підприємець Анатолій Непша, добре відомий в області, як справжній господарник Станіслав Тотоонов і ще гарненький список не байдужих людей. Вони багато допомогли воїнам АТО, школам і дитсадкам, просто людям, які опинилися у скрутній ситуації. Скажімо, фермерське господарство Миколи Істраті не таке вже й велике, а він за власні кошти утримує місцеву футбольну команду, ремонтує дороги, допомагає людям.

Коли зверху замахнулися скорочувати мережу медичних, навчальних , культурних закладів — було не легко, але керівнику району вдалося зберегти всю гуманітарну сферу в районі. І не тільки зберегти, а й дещо поліпшити. Такий приклад. У терапевтичному відділені райлікарні (головний лікар В.Г.Мазепа), з’явилася вода, навіть гаряча. Дрібниця? А її не було. У лікарняних палатах з’явилися нові меблі. Дрібниця? Для когось, можливо, і дрібниця, але не для хворої людини.

А Єланецька гуманітарна гімназія, де директором В.В.Мельник, за результатами зовнішнього незалежного оцінювання увійшла в тридцятку кращих гімназій України, залишивши позаду найавторитетніші гімназії області.

Саме Єланчани розбудили від сплячки і самовпевненості провідні колективи художньої самодіяльності області, коли раптом у обласному конкурсі художньої самодіяльності прибрали до рук Гран-прі, посівши перше призове місце. Ну, як тут не привітати завідуючу районним віділом культури Т.О.Савельєву? Виходить, якщо захочемо, то все ми можемо!

Хто не обізнаний з фінансовими ділами, можливо, залишиться скептиком, а варто сказати, що певні надії на краще виявляє і сьогоднішня влада країни. Зокрема, на місцевих громадах позитивно відбилася податкова децентралізація и територіальна реформа. Більше повноважень надано саме громаді і більше сплачених податків залишається на місцях, а не передається в Київ. Тут тепер багато залежить від конкретної роботи керівників на місцях. А Василя Васильовича цьому вчити не треба, він з 2003 року працює на державній службі і весь цей час контролював фінансові питання. Він проходив керівні університети у пяти колишніх голів райдержадміністрації, вчився і на їхньому досвіді, і на їхніх помилках. Отож націлив людей, розказав, підказав, як максимально наповнити бюджет району і з’явився результат: з початку 2015 року фіксований сільськогосподарський податок збільшився у… 21 раз!  Уявити це важко. Ну, прикиньте, що ваша заробітна плата зросла у 21 раз.

Виходить, якщо не опускати руки, то успішно господарювати можна і в теперішніх економічних умовах, при діючих законах і повноваженнях. Тут і справді не кулаки варто розпускати, а мати голову на плечах.

Голова у керівника добре працює тоді, коли вона не забита проблемами власної ненажерливоті: звідки потягнуте те, що погано лежить, як обманути державу і людей? Скільки талановитих керівників втратили посади і довіру людей саме через симптом жадоби. Василю Васильовичу це не загрожує. Не тому, що грошей не потребує, якими, до речі, людина ніколи не насититься, а тому, що вихований по іншому. Він, як кожна самодостатня людина, звик до простого способу життя. Їздить на «Ладі», яку придбав з допомогою батьків. Відпочиває влітку не на Канарах, а на Миколаївському чи Херсонському узбережжі Чорного моря. Він вважає, що Україна настільки прекрасна, живописна і чарівна країна, що іноземцям треба їхати на відпочинок до нас. Сам він намагається відвідати як найбільше куточків рідної країни. А мандрує більше не автомашиною, а велосипедом. Не сам — всією сім’єю. У кожного є свій велосипед: у нього, у дружини, у дев’ятикласника сина Артема, у третьокласниці Софійки. Іноді хтось з дітей запитає:

— Тату, а коли вже в Єланці відкриється дитяча спортивна школа?

Таке запитання виникає у багатьох єланчан, і не тільки у дітей. Воно є болючим і для нього. Тому так багато уваги приділяє розвитку спорту в районі. Він собі заслуги не приписує, але гордий тим, що у цьому році збірна футбольна команда району «Вікторія» здобула кубок АПК і стала чемпіоном області. Це вперше з 1946 року! А чому ми не чемпіони з інших видів спорту? Це питання його хвилює, а тому і взявся за організацію ремонтних робіт спортивного комплексу при колишньому будинку культури. Переконаний, що незабаром в районі буде відкрито навчання у юнацькій спортивній школі для багатьох бажаючих.

Взагалі, у його планах є багато несподіваних для єланчан відкриттів. Він не побажав їх оприлюднювати, а тільки трішечки натякнув:

— Я пам’ятаю, яким було моє село двадцять років тому: газ, вода, дороги й пісня над селом. Такими я б хотів бачити всі села в районі.

Мабуть, ніхто з нас не проти таких планів. А вони реальні. Ось тільки і нам треба підставляти своє плече, щоб не шукати щастя десь по Казахстанах, як наші діди, а будувати толокою свої села і свої оселі. З мудрим керівником всього можна досягнути. Хіба ще життя не навчило?

Йосип Струк,

член Національної спілки журналістів України, почесний член правління НСЖУ

Ваш комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Новости